Про Серце до Серця, управлінську організацію і інші сумні речі

    Поверталася із управління у справах сім’ї та молоді при облдержадміністрації з препаскудним настроєм. Як виявилося для організації благодійної акції Серце до Серця двохсот п’ятидесятитисячному місту достатньо 3х організацій. Всі інші – це зайвий клопіт, організаційні труднощі і мінімум віддачі. І чому ж то інші регіони на подібного роду заходи стягують максимум волонтерів, НГО,  створюють організаційні комітети? Ото нерозумні!  А результат, як виявляється, на думку працівника цього управління, від кількості залучених громадських активістів абсолютно не залежить.

     І мала б я на увазі вище нав’язану думку, та наша розмова почала зачіпляти мене як то кажуть за живе. Цитувати не буду, розказали мені одним словом, чого я і моя громадська організація варті :-(

Сім днів до того:  за збігом обставин із цим же ж управлінцем співпрацювали по організації молодіжного форуму. Хм, там ми були потрібні. Потрібні були активними, креативними і бажано відповідальними. Мова зайшла про (тепер як виявилося) «конфліктну» акцію. Домовитися ми не домовилися, та самолюбство моє підлестили: «може б то ти, Настю, координуванням Серця до Серця зайнялася?..»

Яка ж оманлива реальність!

… хотіла хлопнути дверима! Не хлопнула, і не тому, що стрималася, а тому, що двері, мабуть, адаптовані – не хлопаються.

Історія повчальна.

Мораль в наступному:
1. НГО повинна мати свою специфіку. І якщо це навчальні семінари, публічні акції і експертні дискусії – то нема чого рватися в благодійну діяльність. Ніхто не хоче ділитися власним полем активності.
2. Дружба громадського діяча і управлінця вимірюється ККД першого.
3. Нема чого намагатися хлопнути дверима по м’якому одвірку.

    Плакати із Серця до Серця і надалі пилитимуться під моїм фортепіано. Який же зміст повідомляти громадськість, якщо її обізнаність на результат не впливає?

Само- чи просто цензура?

У так званому місті N 21 квітня відкрилася фотовиставка Під Пресом, на меті якої - привернення уваги до проблеми цензури та свободи слова. Протягом відкриття, що передбачало проведення круглого столу із залученням журналістів всеукраїнського та регіонального рівня, відбувалася твіттер-трансляція.  Мою увагу привернули повідомлення так би мовити обурливого характеру. Йшлося про те, що від Під Пресом чекали іншого формату, що аудиторія пасивна і не долучається до дискусії, а круглий стіл більш нагадує прес-конференцію…
Мені, звісно, як великому борцю за свободу слова, стало цікаво: а власне який повинен бути формат, і що ще такого треба зробити, аби журналісти і громадські діячі провінційного містечка долучилися до обговорення?
Що ж передбачає існуючий формат: Так от, відомі представники мас-медіа, фотограф і зацікавлені НГО провели фотосесію, оформили її у фотопроект, тепер катаються по більшості регіонів України і запрошують бажаючих до діалогу, так би мовити «ось ми, дорогенькі, готові ділитися власним досвідом і невдачами. Давайте поговоримо!..». Формат вільний, як і доступ до журналістів.
А як же ж треба?  А треба, мабуть,  підготувати десяток запитань ( тими ж організаторами) як у старі совдепівські часи, загнати усіх у конференц-зал, посадити на стільчики і не відмикати двері до звершення. От тоді б шановна публіка не жалілася на пасивність!
***
Самоцензура чи цензура? І що гірше?
Цензурі можна опиратися, з нею можна боротися, на неї можна жалітися, і чи не найосновніше у ній можна когось звинувачувати!
***
Моніторячи в інтернеті відгуки з тої ж фотовиставки, мені не вдалося зустріти вражень журналістів, власне журналістів!
Для довідки:  на тому ж круглому столі представники пера і мікрофона в більшій мірі стверджували, що цензури нема! (може й так, може оті «геніально цікаві» репортажі свідчать про журналістський проФФесіоналізм?)
Зацікавилася, вирішила завести блог на регіональному інтернет-джерелі М. Не вдалося.  Для ведення блогу спочатку потрібно на електронну адресу редакції відправити фото та біографію, і вже потім редакція надішле пароль, нік та адресу входження в блог.
«Пишите письма!».
Виникає питання, якщо редакція заводить блоги усім – то для чого ускладнювати собі життя? А якщо не усім, то за якими критеріями обираються потрібні і непотрібні блогери? І чого це інтернет-джерело боїться: оголених аватарок, неіснуючих імен чи некоректних коментарів?
От вам і само цензура.
І чи будуть такі редактори активно приймати участь у круглому столі на тему свободи слова? Не зовсім вірно поставлене питання. Краще запитати чи прийдуть вони на такий круглий стіл?
Не прийшли.

Будь-які власні назви відсутні з метою висвітлення питання в цілому, оскільки проблема скоріше системна, аніж регіональна.