Закон "Про доступ до публічної інформації" і чому такий кіпіш

9 травня 2011 року вступив силу Закон України "Про доступ до публічної інформації".

Дитя довговиношувальне і давно бажане.

Його батьки, а власне мова йде про нардепа Андрія Шевченка та коло громадських активістів і журналістів, протягом багатьох місяців жили очікування цієї знаменної дати. І ось, 13 січня 2011 року Закон був прийнятий.

За збігом обставин його вступ в законну силу припав на 9 травня, сьогодні неоднозначний день в історії України. І самий Закон  був сприйнятий неоднозначно.

А власне, в чому суть нового Закону:

·  Вся інформація, якою володіють суб’єкти владних повноважень, оголошується відкритою, крім чітко описаних у Законі винятків (таємна, конфіденційна інформація, інформація у процесі прийняття рішень).

·   Вся інформація про бюджетні видатки оголошується відкритою, крім винятків, передбачених законами.

·     Інформація з обмеженим доступом може бути оприлюднена у випадку “переважного” суспільного інтересу.

·       На розгляд інформаційного запиту від громадянина відводиться 5 робочих днів.

·      Кожен суб’єкт владних повноважень зобов’язаний визначити підрозділ або посадову особу, які відповідатимуть за розгляд інформаційних запитів.

·      Посилюється адміністративна відповідальність за порушення права громадян на доступ до інформації.

Не бажання чиновників бачити ЗУ "Про доступ до публічної інформації" в силі очевидне.

Як мінімум доведеться надавати усю не засекречену інформацію і протягом 5 днів, а як максимум платити штрафи.

Ажіотаж у громадському середовищі навколо цього Закону теж очевидний: важко повірити, що влада не прагнутиме зазіхнути  на відкритий доступ. І власне, перші кроки у цей бік були зроблені. Спікер Литвин вже зініціював зміни до ЗУ, ще останній не встиг вступити в юридичну силу.

Тож 10 травня, в перший робочий день після вступу в законну силу Закону, активісти громадського середовища розпочали Всеукраїнську кампанію щодо популяризації даного закону і перевірці підготовленості влади згідно із новими вимогами.

Що ж, тепер, друзі, інформацію про кількість автівок у автопарку міської ради, заробітну платню мера, розрахунки комунальних тарифів, генеральні плани міст та плати забудівель відкрито.

Уся робота підготовча робота зроблена. нам потрібно лише використовувати "новий доступ" за призначенням.

Довідково:

У всіх обласних центрах відбулися громадські акції в рамках даної кампанії, метою яких було поширити інформацію про Закон серед громадян та популяризувати його, застерегти верховну Раду від необачних кроків і перевірити підготовленість влади на місцях. Протягом 10-11 травня відправлено запити щодо інформації про генеральні плани міст, бюджети та розрахунки комунальних тарифів у 457 міст України.

Про Серце до Серця, управлінську організацію і інші сумні речі

    Поверталася із управління у справах сім’ї та молоді при облдержадміністрації з препаскудним настроєм. Як виявилося для організації благодійної акції Серце до Серця двохсот п’ятидесятитисячному місту достатньо 3х організацій. Всі інші – це зайвий клопіт, організаційні труднощі і мінімум віддачі. І чому ж то інші регіони на подібного роду заходи стягують максимум волонтерів, НГО,  створюють організаційні комітети? Ото нерозумні!  А результат, як виявляється, на думку працівника цього управління, від кількості залучених громадських активістів абсолютно не залежить.

     І мала б я на увазі вище нав’язану думку, та наша розмова почала зачіпляти мене як то кажуть за живе. Цитувати не буду, розказали мені одним словом, чого я і моя громадська організація варті :-(

Сім днів до того:  за збігом обставин із цим же ж управлінцем співпрацювали по організації молодіжного форуму. Хм, там ми були потрібні. Потрібні були активними, креативними і бажано відповідальними. Мова зайшла про (тепер як виявилося) «конфліктну» акцію. Домовитися ми не домовилися, та самолюбство моє підлестили: «може б то ти, Настю, координуванням Серця до Серця зайнялася?..»

Яка ж оманлива реальність!

… хотіла хлопнути дверима! Не хлопнула, і не тому, що стрималася, а тому, що двері, мабуть, адаптовані – не хлопаються.

Історія повчальна.

Мораль в наступному:
1. НГО повинна мати свою специфіку. І якщо це навчальні семінари, публічні акції і експертні дискусії – то нема чого рватися в благодійну діяльність. Ніхто не хоче ділитися власним полем активності.
2. Дружба громадського діяча і управлінця вимірюється ККД першого.
3. Нема чого намагатися хлопнути дверима по м’якому одвірку.

    Плакати із Серця до Серця і надалі пилитимуться під моїм фортепіано. Який же зміст повідомляти громадськість, якщо її обізнаність на результат не впливає?

Само- чи просто цензура?

У так званому місті N 21 квітня відкрилася фотовиставка Під Пресом, на меті якої - привернення уваги до проблеми цензури та свободи слова. Протягом відкриття, що передбачало проведення круглого столу із залученням журналістів всеукраїнського та регіонального рівня, відбувалася твіттер-трансляція.  Мою увагу привернули повідомлення так би мовити обурливого характеру. Йшлося про те, що від Під Пресом чекали іншого формату, що аудиторія пасивна і не долучається до дискусії, а круглий стіл більш нагадує прес-конференцію…
Мені, звісно, як великому борцю за свободу слова, стало цікаво: а власне який повинен бути формат, і що ще такого треба зробити, аби журналісти і громадські діячі провінційного містечка долучилися до обговорення?
Що ж передбачає існуючий формат: Так от, відомі представники мас-медіа, фотограф і зацікавлені НГО провели фотосесію, оформили її у фотопроект, тепер катаються по більшості регіонів України і запрошують бажаючих до діалогу, так би мовити «ось ми, дорогенькі, готові ділитися власним досвідом і невдачами. Давайте поговоримо!..». Формат вільний, як і доступ до журналістів.
А як же ж треба?  А треба, мабуть,  підготувати десяток запитань ( тими ж організаторами) як у старі совдепівські часи, загнати усіх у конференц-зал, посадити на стільчики і не відмикати двері до звершення. От тоді б шановна публіка не жалілася на пасивність!
***
Самоцензура чи цензура? І що гірше?
Цензурі можна опиратися, з нею можна боротися, на неї можна жалітися, і чи не найосновніше у ній можна когось звинувачувати!
***
Моніторячи в інтернеті відгуки з тої ж фотовиставки, мені не вдалося зустріти вражень журналістів, власне журналістів!
Для довідки:  на тому ж круглому столі представники пера і мікрофона в більшій мірі стверджували, що цензури нема! (може й так, може оті «геніально цікаві» репортажі свідчать про журналістський проФФесіоналізм?)
Зацікавилася, вирішила завести блог на регіональному інтернет-джерелі М. Не вдалося.  Для ведення блогу спочатку потрібно на електронну адресу редакції відправити фото та біографію, і вже потім редакція надішле пароль, нік та адресу входження в блог.
«Пишите письма!».
Виникає питання, якщо редакція заводить блоги усім – то для чого ускладнювати собі життя? А якщо не усім, то за якими критеріями обираються потрібні і непотрібні блогери? І чого це інтернет-джерело боїться: оголених аватарок, неіснуючих імен чи некоректних коментарів?
От вам і само цензура.
І чи будуть такі редактори активно приймати участь у круглому столі на тему свободи слова? Не зовсім вірно поставлене питання. Краще запитати чи прийдуть вони на такий круглий стіл?
Не прийшли.

Будь-які власні назви відсутні з метою висвітлення питання в цілому, оскільки проблема скоріше системна, аніж регіональна.